Болехів – місто обласного значення в Україні, в Івано-Франківській області. Територія міста становить 3669 га. Розташоване в передгір’ях Українських Карпат (масив Сколівські Бескиди), на річці Сукіль (басейн Дністра), на шляху Львів – Чернівці. Залізнична станція. Орган місцевого самоврядування – Болехівська міськрада, межує з Долинським районом.
.
Місто Болехів отримало статус міста обласного підпорядкування у жовтні 1993 року, з того часу є окремою адміністративно-територіальною одиницею. Івано-Франківська обласна Рада народних депутатів рішенням від 15 березня 1994 року з Долинського району передала Гузіївську, Козаківську, Міжрічанську, Поляницьку та Тисівську сільради у підпорядкування Болехівській міській Раді, а рішенням від 30 вересня 1994 року на території Болехівської міської Ради утворила Підберезьку сільраду з центром у селі Підбережжя. Болехівській міській раді підпорядковане місто Болехів та 11 сіл, що входять до 6 сільських рад.
.
Болехів етнографічно близький до Бойківщини. Територія ця була заселена з давніх часів, про що яскраво свідчать знахідки знарядь праці доби бронзи. За часів Київської Русі тут, мабуть, існувало давньоруське поселення. У Галицько-Волинському літопису за 1238-1239 pp. згадується, що один з претендентів на галицький престол під натиском князя Данила Романовича “утік до Угрів дорогою, що нею йдеться до Борсукового Долу, прибув до бані, що зветься Родна, а звідти пішов до Угрів”. У топонімах околиць Болехова, який здавна славився соляними джерелами, донині збереглися назви Баня й Борсуків ліс. Згодом, на лівому березі річки Сукілі, поблизу Бані, з’явилось волоське поселення. Український джерелознавець та історіограф А. Петрушевич пов’язує його виникнення з волоською міграцією за часів Галицько-Волинського князівства. Інші ж дослідники (Калужницький і Кадлець) схильні вважати, що Болехів Волоський засновано в другій половині XIV ст., тобто після загарбання цієї території польськими королями.
.
Є декілька версій про походження назви міста, в т. ч. найбільш поширена від слова “волохи”: Волохів-Болехів. Перша писемна згадка про “болехівські землі” належить до 1371 року. З XV ст. в історичних джерелах ідеться про Болехів, як поселення, що утворилося з двох сіл – Болехова Волоського й Болехова Руського, розташованого на правому березі річки Сукілі. Економічний розвиток Болехова зумовлювався певною мірою наявністю тут покладів солі.
1546 року в Болехові, на Старій Бані, спорудили перше підприємство – солеварню. Тоді ж зведено дерев’яні укріплення. Все це дощенту знищили татари 1562 року. Місце, де стояло укріплене дворище власниці солеварні Амалії Гросовської, досі відоме під назвою Гросівка. У другій половині XVI ст. болехівські села переходять до посесора Миколи Гедзінського, який прибув сюди з Польщі разом з обозом осадників. Він відбудовує солеварню, зводить замок, два костьоли – для шляхти і простолюдинів. Один з костьолів будували з каменю, укріплювали як фортецю, він мав таємні підземні ходи, що вели до замку.
.
.
Завдяки розвитку торгівлі й ремесла в XVII ст. Болехову надано право міста. Він стає одним з військово-опорних пунктів шляхти на Прикарпатті. Посилюється феодальна експлуатація місцевого населення, яке здавна займалося рільництвом, тваринництвом та дрібним кустарним виробництвом. Посесори примушували селян працювати в будні й свята. Відомий випадок, коли навіть під час небезпеки татарського нападу наказали сіяти, волочити.
.
Зручне економіко-географічне положення Болехова при головному прикарпатському тракті сприяло тому, що вже у другій половині XVII ст. почала швидко-розвиватися торгівля. Тутешні купці підтримують торговельні зв’язки з багатьма містами, перепродують худобу, продають сіль, шкіру та інші товари. Болехів стає центром, де зосереджуються лихварі, орендарі, шляхта та інші експлуататори.
.
Культурне життя Болехова в ці часи обмежувалося хіба що діяльністю церковного братства, заснованого в XVII ст., яке в зв’язку з переслідуванням православ’я і посиленням уніатства, дедалі більше втрачало свої колишні функції і вже у першій чверті XVIII ст. обмежувалося справами церковних обрядів.
.
У першій половині XVIII ст. в околицях, прилеглих до Болехова, діяв загін опришків Івана Довбуша, брата прославленого Олекси, про якого на Болехівщині побутує безліч легенд, пісень і переказів. Але найбільш відомим і вдалим походом опришків на Болехів був похід Івана Бойчука, що стався в ніч на 6 липня 1759 року. В день ярмарку загін Бойчука в складі близько 30 чоловік напав на місто. Опришки спалили частину будинків знаті, забрали майно, коштовності і роздали біднякам.
.
Панування Гедзінських у Болехові закінчилось на початку XVIII ст. Зображення на гербі міста, а також інші джерела свідчать, що право власності на окремі частини Болехова мали шляхетські роди Любомирських, Понятовських, Потоцьких та інші. В 1772 році Болехів разом з іншими землями Східної Галичини загарбала Австрія. 1789 року Йоахім Потоцький був змушений передати свої навколишні землі, в т. ч. частину Болехова разом з солеварнею, австрійському урядові, який монополізував тут солеваріння. Здійснюючи колонізаторську політику, австрійський уряд у 1783-1784 pp. розмістив у Болехові значну групу німецьких поселенців. І досі збереглися назви Колонія і Новий Вавілон.
.
Великі земельні масиви, зокрема ліси, стали державними. 1820 року налічувалося 168 моргів домініальних, 65 моргів вільних і 4482 морги селянських земель. Селяни виконували панщинні повинності, сплачували чинш і натуральний оброк. Лише від 135 селянських дворів Руського Болехова надходило 364 флорини та 36 крейцерів чиншу, 126 цнт вівса, 117 ліктів пряжі з панського льону і конопель. Тяглові селяни відробляли 4082 дні і піші 2843 дні панщини. А ще у всьому Болехові налічувалося 34 халупники, які сплачували лише грошовий чинш по одному флорину на рік. Після скасування панщини жителі болехівських передмість не одержали в достатній кількості землі. Порівняно з 1820 роком у 1862 році хлібороби мали не набагато більше — всього 5453 австрійські морги.
.
Коли Галичину захопила Австрія, Болехів втратив значення торгового містечка. На початку XIX ст. у ньому розвивається кустарна промисловість; створюються майстерні по виготовленню цвяхів і гаків, полотна, дубління шкіри. Тут побудували цегельню, пивоварню, вуглярню, млин, миловарню. У другій половині XIX ст. населення Болехова, незважаючи на важкі умови життя та ряд епідемій холери, зростало. У місті налічувалося 346 будинків і 3796 жителів, з присілками – 7189 чоловік.
.
.
Розвиток капіталізму, що посилився після реформи 1848 року, позначився й на Болехові. Виникають промислові підприємства: невеличкий нафтопереробний завод, сірникова фабрика, фабрика оцту, паровий млин, олійниці тощо. Цьому сприяла залізниця, яка стала до ладу 1873 року. В 70-х роках XIX ст. у Болехові розміщується дирекція державних лісів та майна, яка засновує школу лісівництва. Тоді ж було закладено міський парк-дендрарій з рідкісних порід дерев, що частково зберігся й донині. Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Болехові відкриваються нові підприємства: деревообробний і цегельний заводи.
З історією Болехова тісно пов’язані імена видатних людей, які народилися, проживали або тимчасово зупинялися в місті. До них насамперед належить Н. І. Кобринська (1855—1920) – відома українська письменниця і громадський діяч, організатор жіночого руху на Прикарпатті. Вона переїхала до Болехова восени 1884 року і прожила тут понад 30 років — майже все своє творче життя. Чимало творів Н. І. Кобринської тематично пов’язані з Болеховом і його околицями, а саме: “Купецька дитина”, цикл “Воєнні новели”, казки. У Болехові письменниця підготувала до друку жіночий альманах “Перший вінок”, на сторінках якого опублікувала перші вірші Лесі Українки та твори її матері Олени Пчілки. Н. І. Кобринська померла від тифу 22 січня 1920 року, похована в Болехові на Волоському кладовищі. В день 40-річчя з дня її смерті у місцевій бібліотеці відкрили літературно-меморіальну кімнату-музей письменниці, яка тепер є складовою частиною народного краєзнавчого музею. Ім’ям Н. І. Кобринської названо одну з вулиць міста.
.
У Болехові в 1884-1888 pp. частим гостем був Іван Франко, зокрема, він гостював у свого друга, відомого видавця В. Лукича (В. Л. Левицького). Згодом, після переїзду Н. І. Кобринської до Болехова, коло знайомих Франка в місті розширюється. Він бував тут по декілька разів на рік разом з дружиною і сином Андрієм. Український географ Г. Величко, родич Н. І. Кобринської, у своїх спогадах пише, що Франко “почасти був своєю людиною у Болехові”. В Болехові проживає старенька племінниця письменника – Р. О. Бабляк. Спільні справи єднали Н. І. Кобринську з О. Ю. Кобилянською, яка часто відвідувала Болехів у 90-х роках XIX століття.
.
Перебуваючи на жіночому вічі в Стрию, у 1891 році до Болехова завітала Є. І. Ярошинська. Сюди у 90-х роках навідувався чеський етнограф Франтішек Ржегорж, який робив етнографічні дослідження в околицях Стрия та Болехова, зокрема, вивчав залишки патріархальних родин у селі Тисові. Деякий час працював у Болехові відомий український письменник Д. Я. Лукіянович. Він залишив цікаві спогади про розмови з І. Франком та Ф. Ржегоржем, в яких вони засуджували існуючий суспільний лад.
.
Як політичний емігрант з царської Росії перед першою світовою війною в Болехові перебував український скульптор М. О. Гаврилко, автор відомого проекту пам’ятника Т. Г. Шевченку для Києва. Навесні 1911 року болехівці мали можливість дивитися Гуцульський театр Г. М. Хоткевича, що гастролював по містах і селах Галичини. Досить часто бували у Болехові М. І. Павлик, його сестра Ганна та інші діячі, які гостювали у Н. Кобринської або вивчали місцевий фольклор. Наприкінці XIX і на початку XX ст. уславилися своєю майстерністю болехівські різьбярі по дереву. Стали відомими В. Василевський, І. А. Чміль. Син останнього В. І. Чміль нині майстер художнього цеху меблевого комбінату.
.
Рельєф Болехівщини (гори, низини)
.
Передкарпатська рівнина на Болехівщині має горбистий характер на фоні загального пологого нахилу поверхні на північ. Головний вододільний простір Стрий-Свічівський порівняно вузький та витягується в субмеридіальному напрямку. Цей же Стрий-Свічівський вододіл, від Болехова на півдні до села Міжріччя на півночі. Його максимально припідняті ділянки досягають 431,2 м (гора Болехівська), 371,5 м (гора Ведерниця), 352,4 м (урочище Олексичі). Понижені ділянки цього вододілу пов‘язані з долиною річки Свіча та її приток Сукіль та Вільшанка. Вони визначаються абсолютними відмітками в 330 м на півдні та 295 м – на півночі.
Зовнішні Карпати (в межах Болехівщини) являють собою гірську область, і саме її передня частина – низькогірна та відносно спокійна. Довкола відсутні різко виражені хребти, гірські вершини і глибоковрізані вузькі річкові долини – всі ці елементи рельєфу тут злагожені. Максимальні висотні відмітки окремих гірських вершин не перевищують 800 м. Так, гора Попівце – 744 м, гора Камяний Копець – 534,6 м.
.
Більш південна частина Зовнішніх Карпат – Бескиди і відноситься до середньогірського району. В орографічному відношенні характеризується чітко вираженими моноклінальними хребтами (Бескидами) або окремими різко відокремленими висотами (Горганами). Рельєф цієї частини Зовнішніх Карпат перевищує 1000 метрів над рівнем моря (гора Яворина – 1131,5 м, гора Буковець – 1258,1 м ; гора Магура – 1362 метра).
.
Долина ріки Сукіль і її приток в межах Зовнішніх Карпат досить вузькі та глибокі, а самі річки швидкоплинні й в період паводків повноводні й приносять значну шкоду (підмиваючи берега та затоплюючи селянські угіддя).
.
Парк пам`ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення
.
“Арборетум”. Площа – 3,0 га. м. Болехів. Це один із найстаріших парків Івано-Франківщини. Його було створено у Болехові в 1840-1850 роках (площа – 3,0 га). Дерева для нього завозили з австрійських, німецьких та італійських розсадників. Деякі з них вирощені з насіння, одержаного з Франції та Північної Америки. На сьогодні основна кількість таких дерев збереглася. Тепер цим велетам близько півтораста років. Серед шпилькових слід відзначити модрину широколусковату і модрину японську, сосну румелійську, тую західну і тую канадську. Прикрашає парк і яскраво забарвлена золотиста форма кипарисовика Лавсона.
.
Значно більше тут листяних дерев: гледичія триколючкова, дуб червоний, бархат аурсь-кий, липа зелена. Справжніми диковинками парку вважають карію білу і карію бахромчасту, висотою 30 метрів кожна. Походять з Північної Америки, де ростуть у долинах річок разом з ін-шими листяними деревами.
.
Частина парку належить території Прикарпатського лісогосподарського коледжу. Тут охо-роняються старі дерева модрини європейської, модрини польської, сосни гірської, сосни зви-чайної, ясена звичайного, акації білої, берези бородавчастої, бука лісового, в’яза шорсткого, гіркокаштана, сосни кедрової європейської.
Окрасоюдендропарку є червоні форми бука лісового та клена гостролистого. Працівники і студенти коледжу щовесни та щоосені планово садять дерева й кущі в дендропарку. Сьогодні в парку ростуть молоді дерева багатьох різновидів родин магнолій, туй, ялівців, тиса, соснових, секвоядендронів, евкаліпта, гінго дволопатевого, самшиту амурського, тюльпа-нові, оцтові дерева, катальпа. Потребує відновлення насаджень та ефективної охорони.
.
Регіональний ландшафтний парк(РЛП)
.
Площа – 1032,0 га . Поляницьке лісництво, кв.9, 10, 14 -16,22 – 26. 0. Оригінальний щодо геоботаніки та ландшафту гірський масив в межах Сколівських Бескидів. Майже 80% території зайнято лісами: чисті букові насадження віком від 60 до 160 років; незначна частка належить мішаним буково-ялицевим та буково-смерековим лісам, є декілька ділянок смереково-соснових насаджень із реліктової сосни звичайної; поодиноко зустрічається береза пухнаста. Територія парку цінна як рекреаційний та етно-культурний об’єкт.
.
На території парку знаходиться раніше створений заповідний об’єкт: гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення озеро Гірське Поляницьке (Мертве). Це мальовниче гірське озеро серед лісових масивів. Воно має й іншу назву – «Мертве». Є кілька легенд щодо такої назви. Одна з них говорить, що коли пан захопив поля місцевого ґазди – земля провалилася і на тому місці утворилося глибоке озеро. Мертве озеро – карстового походження розташоване на висоті 700 метрів над рівнем моря, має близько гектара площі. Тут можна добре відпочити, але якщо ви вирішите скупатися, то треба бути дуже обережним – глибина озера сягає 18 метрів. Від озера, вздовж потічка, що з нього витікає, дорога (4 км – 1.5 год. ходу) веде вниз до села Буковець.
.
.
Ряд підприємців у місті займаються меблевим бізнесом, пошиттям шкіряних виробів тощо. Головний заклад культури Болехова Народний дім. Саме тут відбуваються численні культурні заходи, святкування й відзначення державних і місцевих дат, святкових подій, державних свят тощо; тут же діють аматорські колективи художньої самодіяльності.
У Болехові діє міський Музей історії. Функцію естетичного виховання й підтримання художньо обдарованих дітей виконує Болехівська дитяча школа мистецтв. Осередками інтелектуального і культурного спілкування в місті є бібліотеки, що входять до Болехівської центральної бібліотечної системи.
Пам’ятки і пам’ятники
- храми Святої Параскеви, Святої Анни, Жон Мироносиць;
- римо-католицький костел Вознесіння Матері Божої;
- залишки солеварні (середини 19 ст.);
- Болехівська ратуша (1863);
- Болехівська синагога;
- житлові будинки кінця 19 ст. на вул. Коновальця;
- монумент Іванові Франку;
- пам’ятник Михайлові Гаврилку;
- навчальні корпуси технікуму (колись приміщення суду та лісової школи);
- заповідне урочище В’язина Болехівська.
На Волоському цвинтарі міста споруджено пам’ятники на братській могилі загиблим у II світовій війні; на могилі Н. Кобринської, встановлено меморіальну дошку на будинку, у якому жила письменниця і бували І. Франко, О. Кобилянська, М. Павлик.
Природно-заповідний фонд
- Ботанічні заказники: Магура, Федів, Щавнянська Магура;
- Водоспади: Сукільські водоспади, Козачі сльози, Козаківський, Поляницький;
- Загальнозоологічні заказники: Гирява;
- Орнітологічні заказники: Бурсуків, Погорілець;
- Заповідні урочища: Багно, Басарабка, В’язина Болехівська, Зелеменів, Спалений дуб, Танява-1, Танява-2, Тусули, Червоні береги;
- Ботанічні пам’ятки природи: Алея модрини, Дуб скельний, Капличка, Олірки, Набивки, Резерват дуба, Табори, Тис ягідний, Щавна;
- Комплексні пам’ятки природи: Скелі Довбуша (загальнодержавного значення);
- Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва: “Арборетум”;
- Регіональні ландшафтні парки: Поляницький (загальнодержавного значення).
Болехівська міська рада, площа І. Франка, 12, +38 (03437) 3-42-52. Телефонна довідка +38 (034) 991-09-11.