Гнатойко Микола Іванович, уродженець села Тисів, 1995 року народження, пішов боронити Україну у серпні 2023 року. Він відважно виконував свій військовий обов’язок на Донецькому напрямку. Але війна не дає пощади – 8 березня, під час відрядження до військової частини А3316 у районі населеного пункту Одрадне його життя обірвалося від удару ворожого FPV-дрона.
Вся громада в глибокій жалобі. Важко знайти слова, щоб передати весь біль цієї втрати. Війна безжально забирає найкращих…
Молодий, сповнений сил і мрій, він міг би жити, любити, творити… Але натомість змушений був зі зброєю в руках захищати свою землю. Втрата Миколи – це біль, який неможливо вгамувати, це рана, що ніколи не загоїться у серцях його рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав.
Його життя могло бути довгим і щасливим, але він віддав його за Україну. Важко усвідомити, що його більше немає серед нас…
Просимо громаду долучитися до останнього прощання із Героєм. Дату та час зустрічі повідомимо згодом.
Вічна пам’ять і слава Герою! Його подвиг не буде забутий!
Степан Павлюк народився у селі Тисів Калуського району. На час смерті він був курсантом навчальної механізованої роти однієї з військових частин. Під час проходження служби його стан здоровʼя погіршився.
“Серце бійця не витримало навантаження. Вдома Степана не дочекалися дружина, діти, старенька мати, сестра, брат, племінники, велика родина”, — йдеться у дописі.
Через смерть Степан Павлюка у Болехівській громаді 28 і 29 травня оголосили дні жалоби. У цей час на території громади на знак скорботи на будівлях і спорудах органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій приспустять Державний прапор України.
“Скасовуються всі заходи та забороняється звучання розважальної музики у закладах торгівлі й ресторанного господарства, в громадському транспорті. Підприємствам, установам, організаціям територіальної громади, незалежно від форм власності, рекомендовано обмежити використання музики та проведення розважальних заходів”, — повідомляють у Болехівській міськраді.
Дмитро народився 1 листопада 1979 року у селі Тисові. Тут ріс, навчався в школі. Разом з ним у сім`ї виховувалися старший брат Петро та сестра Ганна.
Чоловік став на захист своєї Батьківщини у перші дні війни – все залишив та добровільно пішов у перший відділ Калуського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Інакше не міг…
Поповнивши ряди добровольців ЗСУ, разом з побратимами боронив Україну на найгарячіших точках фронту. Солдат Ляуш Дмитро Анатолійович служив навідником гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти військової частини А3029.
Дмитро був веселим та доброзичливим, ніколи та нікому не відмовляв у допомозі, у селі його любили й поважали. Він, як і кожний молодий чоловік, будував плани на майбутнє, але, на жаль, кривава війна забрала життя Героя.
Брав участь у пекельних боях на сході країни. Мав важкі контузії, але повертався до побратимів, ставав у стрій, сміливо захищаючи кожного з нас. Проте, на жаль, не дочекався Перемоги…
Свій останній бій він прийняв 10 листопада 2023 року, мужньо виконавши військовий обов’язок.
Загинув внаслідок обстрілу зі ствольної артилерії, завданого військовими формуваннями російської федерації, виконуючи чергове бойове завдання в районі населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області.
Корпан Володимир Богданович (24.03.1978 – 03.08.2023)
Володимир Богданович Корпан народився 24 березня 1978 року в с. Тисові. Шкільні роки пройшли у Тисівській школі. Закінчив Стрийське професійно-технічне училище за спеціальністю «Слюсар по ремонту побутової техніки». Хоча був непридатним до військової служби, вперто сказав, що хоче і буде служити в армії. Так і сталося. Військову службу проходив у м.Богодухові Харківської області.
Після проходження військової служби працював у м.Києві, де і познайомився з майбутньою дружиною Наталією. Там же навчався в Академії муніципального управління. Одружився та виховували донечку, проживаючи з сім’єю у м.Василькові під Києвом.
З 2014 року брав участь в антитерористичній операції в Сєвєродонецьку. Уже з перших днів повномасштабного російського вторгнення Володимир пішов до територіальної оборони Василькова. А вже незадовго був мобілізований до лав Збройних Сил України. Захищав нашу державу у складі взводу спеціального призначення військової частини ЗСУ. Був навідником відділення спеціального призначення.
3 серпня 2023 року загинув під час виконання бойового розпорядження в районі села Веселого Соледарської територіальної громади Бахмутського району Донецької області. «Поховають Захисника України, справжнього патріота у рідному селі Тисові. Такою була його воля… Неможливо підібрати слова, які могли б полегшити душевний біль від втрати дорогої людини рідних та близьких. Сумуємо разом із вами, низько схиляємо голови у скорботі. Вічна пам’ять і слава українському Воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас!», – повідомили в Болехівській міській раді.
Гав’як Петро Володимирович (08.08.1995 – 04.03.2023)
.
Петро Гав’як народився 8 серпня 1995 року в с. Тисові. У сім’ї був третьою наймолодшою дитиною. Коли Петрові було 4 роки помер батько. Мама виховувала дітей сама. Навчався у Тисівській загальноосвітній школі.
.
Зі слів вчительки Галини Юріївни, Петро був розумним, енергійним‚ добрим хлопцем‚ з великим серцем‚ завжди був готовий прийти на допомогу.
Після закінчення школи в 2012 році вступив до Стрийського професійно-технічного училища №8, де навчався за спеціальністю «Коваль-електрозварник».
.
30 листопада 2019 року одружився та разом з дружиною проживав у Харкові.
Був призваний до лав Збройних Сил України та служив водієм-машиністом екскаватора відділення інженерної техніки інженерного взводу батальйону матеріального забезпечення військової частини А – 0693.
.
Був вірним військовій присязі. Виявивши стійкість та мужність загинув у бою за Батьківщину 4 березня 2023 року у Верхньокам’янську Бахмутського району Донецької області під час бойового зіткнення з підрозділами збройних сил російської федерації. Тепер йому назавжди лише 27.
Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини.
.
Без чоловіка залишилася дружина, без сина – мама, без брата – сестра і брат.
Останній спочинок Герой знайшов на кладовищі рідного села.
Вічна пам’ять і слава Герою України.
Прокіпчин Іван Васильович (12.02.1980- 25.08.2022)
Іван Васильович Прокіпчин народився 12 лютого 1980 року в селі Тисові. Навчався в Тисівській загальноосвітній школі. Після 8 класу Іван вступив у лісогосподарський технікум, але уже в дев’ятий клас ходив у Тисівську школу.
Після закінчення школи навчався у Тернопільському вузі. Але через певні обставини не закінчив навчання і почав працювати у сфері обслуговування за кордоном. Повернувся в Україну, працював на шкірзаводі у Болехові.
Чоловік завжди мав активну громадянську позицію, був патріотом, справжнім сином рідної України-неньки, який не вагаючись ставав на її захист у кожну важку для неї хвилину.
Любов до України глибоко вросла у його духовну суть з молоком матері Ірини Іванівни. Як учитель-історик, краєзнавець, вона передавала учням свої знання, вчила любити їх рідний край, берегти пам’ять роду, дотримуватися звичаїв і традицій. Цього навчила і своїх синів Руслана та Івана.
Під час Революції Гідності виборював право на Майдані за суверенний і європейський шлях України.У 2015 році пішов добровольцем на службу у Збройні Сили України. На довгі 6 років відправився у зону АТО. Після повернення з війни, навесні 2021 року, працював у Києві.
Із перших днів повномасштабного вторгнення російської федерації на територію нашої держави Іван не зміг залишитися осторонь та без вагань приєднався до 206 батальйону територіальної оборони. Брав участь у боях за Київську область. Після відступу ворога від столиці, батальйон Івана відправили боронити південь України. 19 серпня 2022 року загинули його побратими Юрій та Денис. Іван «Троян» виніс товаришів, повернувся на позиції та продовжив нести службу.
У день поховання товаришів, 25 серпня, о 14.30 Іван загинув внаслідок ворожого обстрілу з танка. Йому було лише 42 роки.
Його життя обірвалось на одному з найнебезпечніших напрямків фронту Херсонщини. Кулеметник Іван «Троян» був уособленням незламної мужності, професіоналізму та непохитної віри у перемогу. Він захищав передній рубіж фронту, де земля випалена від сонця та згарищ ворожих обстрілів.
Розвідник-кулеметник Іван Прокіпчин нагороджений двома медалями: «За оборону Авдіївки», «За незнищеність духу».
Велика й неповторна втрата для родини. У Героя залишилася мати, батько, син Артем, брат, дружина Галина. Поховали Івана у рідному Тисові.
Вічна пам’ять і слава Герою України!
Посмертно нагороджено медаллю Івано-Франківської обласної ради “Лицар бойового чину”.
Уханський Степан Федорович (02.03.1972 – 24.09.2016)
Степан Уханський народився 2 березня 1972 року в с.Тисові. Разом з ним у сім’ї виховувалися старші брат Василь та сестра Надія. Хлопець закінчив Тисівську школу. Після цього, у 1989 році, поступив у професійно-технічне училище №13 в Івано-Франківську.
У 1992 році був призваний до лав Збройних Сил України. Повернувшись з армії, пішов у школу міліції спеціального призначення „Беркут‟ в Івано-Франківську. Після закінчення навчання, був прийнятий на військову службу у Внутрішні війська МВС України. Два роки працював у Долинській податковій міліції. Пізніше – охоронцем у приватних фірмах. Був патріотом своєї Батьківщини.
Деякий час шукав кращої долі за кордоном. Коли на Сході почалися військові протистояння, він повернувся на Україну та пішов відстоювати територіальну цілісність і незалежність України. Був водієм-санітаром у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді.
Загинув 24 вересня 2016 року в с. Єлизаветівка Мар’їнського району Донецької області. У бійця залишилися мати, брат, сестра племінники. Останній спочинок Герой знайшов у рідному селі.
Гнатойко Микола Іванович, уродженець села Тисів, 1995 року народження, пішов боронити Україну у серпні 2023 року. Він відважно виконував свій військовий обов’язок на Донецькому напрямку. Але війна не дає пощади – 8 березня, під час відрядження до військової частини А3316 у районі населеного пункту Одрадне його життя обірвалося від удару ворожого FPV-дрона.
